Пам'яттю сильні своєю

Як немає дерева без коріння, так немає суспільства без пам'яті про минуле. Майже 76 років тому закінчилася найкровопролитніша війна у світовій історії. Ця найжорстокіша із воєн назавжди залишиться в пам'яті людській, як символ найбільшої скорботи. Бо ніколи не забудеться горе, що зловісним смерчем зачепило кожну українську родину.

Працюючи учителем історії та очолюючи щкільний музей, разом з учнями-юними краєзнавцями багато років поспіль ми не припиняємо виявляти і досліджувати  невідомі та маловідомі факти історії села періоду Другої світової війни. Збираючи матеріали для поповнення експозиції нашого музею. При цьому школярі не лише набувають практичних навичок роботи  з науковою і довідковою літературою, інтернет-ресурсами, періодичними виданнями; записують спогади очевидців та учасників подій, беруть в них інтерв’ю, складають звіти у формі нарисів.

Усе менше залишається серед нас тих, хто побував на фронтах війни, хто пережив жахи окупації та німецької каторги. Ці люди, допоки житимуть, не зможуть забути пережитого. Вони й сьогодні діляться з нами своїми важкими, гіркими спогадами, не стримуючи сліз, розповідають про ті роки.

Отож, пам’ятаймо, як майже 80 років тому в серпні 1941 року наші односельці вирушали на будівництво оборонних рубежів у напрямку Келеберда – Піщане, як з перших днів війни стояли в чергах до військкоматів, як у складі новосформованих частин вирушали на передову. Як іще до приходу окупантів із села встигли евакуювати колгоспну худобу, а коней передати у діючу армію. Як мовчазними поглядами проводжали змучених боями і поразками радянські частини, що відступали сільськими дорогами. Як благали про порятунок під час авіанальотів і артобстрілів, що несли смерть і руїни.

  3 вересня 1941 року гітлерівці вступали до села і жорстокий бій точився поблизу хут. Роботівка, а місцеві жителі переховували поранених, які не могли самостійно рухатись. У одній із роботівських хат таких бійців було аж троє.

Та ризикуючи власним життям, патріоти краю чинили опір загарбникам. Учасницею партизанського руху була жителька нашогого села Панченко Меланія Герасимівна, яка ризикуючи власним життям, життям своїх малолітніх дітей,  переховувала у себе в дворі червоноармійців в роки окупації.

                 Коли почалась війна, Меланія Герасимівна, 1914 року народження,  провела чоловіка на фронт, залишившись з двома доньками – п’ятирічною Антоніною та півторарічною Ольгою. Невдовзі вона дізналась, що її чоловік Петро потрапив до табору військовополонених в Шматківському гранітному кар’єрі за 25 км від села. Разом з односельцями, чиї рідні теж потрапили до цього табору, вона пішки носила чоловіку їжу, хвилювалась за його здоров'я та повернутися додому Петру не судилося, розраховувати жінці не було на кого окрім самої себе.  В роки окупації, ризикуючи власним життям, Меланія Герасимівна переховувала в себе партизанів. У дворі під пічкою була вирита землянка, де й переховувались народні месники. Через схованку в печі мужня жінка передавала повідомлення та їжу.  Ніхто з односельців не здогадувався про цю таємницю, а коли дізнались, то  прозвали Меланію Герасимівною  «партизанкою». Командування ж відзначило її медаллю «Захиснику Вітчизни» та нагрудним знаком «Партизан України».

Ще Одну з  підпільних організацій, що була пов’язана із партизанським загоном Л.В.Холода та діяла у селах на Полтавщині очолив Сапсай Володимир Прокопович, який у 1933-1937 рр. працював директором Пришибської школи. До війни він був завзятим організатором художньої самодіяльності, навіть сам писав пісні і п’єси, готував концерти, вистави. Підпільники діяли під виглядом «Виступів» у віддалених хуторах. Окупанти викрили і 27 січня 1942 року після жорстоких катувань розстріляли всю групу.

          Дорогою ціною дісталося нашим односельцям вигнання нацистів з рідної земл. Самі вони в цей час теж воювали на різних фронтах, у партизанських загонах, у антифашистському русі опору, нагороджені орденами та медалями, а один з наших односельців  Петро Васильович Фещенко удостоєний високого звання Героя. В запеклих боях за визволення Білорусії  гвардії капітан Фещенко виявив особливі командирські здібності, мужність і відвагу. За три наступи  на Мінськ його танкісти знищили велике угрупування німецьких військ, захопили ворожі ешелони з боєприпасами, продовольством і спорядженням, відрізали противнику шлях до відступу, утворивши кільце оточення так званого Мінського котла. Наступ тривав. Потім були бої за звільнення Польщі,  Східної Прусії. За мужність і відвагу, виявлені в боях проти ворога, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24.03.1945 року Фещенку П.В. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Олександра Невського, Суворова ІІІ ступеня, багатьма медалями.

Пройшов усю війну, був поранений, повернувся в званні підполковника Семен Іванович Дмитрієв. До війни, ще в роки своєї  юності, він організовував перший у селі колгосп, очолив першу комсомольську організацію. Та навіть у відставці, на пенсії ця людина не знала спокою. Він просто не вмів сидіти, склавши руки, не знав слова «втома». Ця невтомна дивовижна людина залишила по собі у селі  немало добрих справ і серед них – унікальну традицію святкування Дня Перемоги, яку в нас називають «Солдатська каша». Із вдячністю нинішнє покоління односельців згадує Семена Івановича. Немає його сьогодні серед нас, але традиція, збережена тими, хто був вихований на ній, живе, як нерукотворний пам’ятник усім, хто пройшов війну і переміг.

Війна рясно засіяла нашу землю братськими  могилами та індивідуальними похованнями.  Їх імена викарбувані на меморіальних плитах. Та серед тих, хто віддав своє життя в цій війні, є чимало й таких, чиє ім’я залишається невідомим. Та й дані про кількість загиблих не остаточні, пошуки нових фактів, даних тривають.

10 років тому, проводячи планові  дослідження, члени обласної археологічної експедиції випадково виявили стихійне поховання трьох невідомих червоноармійців. Характер знахідок свідчить про те, що це були молоді чоловіки віком 20-23 років, які тримали оборону на околицях села, з окопу, виритого на схилі одного з численних у наших краях курганів. Серед особистих речей загиблих не було виявлено жодних документів, за якими можна було б ідентифікувати особи загиблих. Лише за монетами та фрагментами військової форми археологам вдалось встановити, що загиблі є червоноармійцями часів війни, що загинули внаслідок прямого попадання в них міни чи снаряда. Урочисте перепоховання праху невідомих червоноармійців відбулось 27 вересня 2010 року, лише через 69 років після трагічної загибелі бійців.

Лише в нашому селі рідні не дочекалися повернення додому 239 наших односельців, що загинули на полях битв. Вони поховані в різних містах і селах, у різних країнах Європи. Лише в одній Братській могилі села Успенка Онуфріївського району Кіровоградської області поховано 19 наших односельців, а всього на території лише цього району їх кілька десятків. У Братських могилах наших сіл поховані бійці з різних куточків Радянського Союзу – розвідники, льотчики, танкісти… В мирному житті вони мали мирні професії. Командир розвідників Герой Іван Бахарєв працював буфетником у заводській їдальні. Снайпер Василь Лумпов до війни був головою колгоспу. Його син, Олексій Васильович не раз бував на могилі батька, виступав перед нами, читав власні вірші, спілкувався з багатьма з нас.

Майже 80 років тому  у воєнному 1941 році в небі над Пришибом обірвалось життя 26 річного  молодшого сержанта, стрілка-радиста 230 швидкісного бомбового авіаційного полку Михайла Сергійовича Морозова.

Місцеві жителі, які вночі допомогли уцілілому льотчику з похованням , відтоді доглядали за могилою, знаючи лише, що загиблий був військовим льотчиком на прізвище Морозов.

2016 року ми встановили табличку, на якій зазначено його рік та місце народження, звання та військова спеціальність, його військова частина і навіть дата загибелі.

Отримали всі ці дані ми завдяки голові громадської організації «Кременчуцький музей історії авіації та космонавтики» Бишенко Анатолію Івановичу, який теж був присутній на урочистостях. Адже саме за його сприяння вдалось відшукати дані про загиблого льотчика.

Усе менше залишається серед нас тих, хто побував на фронтах війни, хто пережив жахи окупації та німецької каторги. Ці люди, допоки житимуть, не зможуть забути пережитого. Вони й сьогодні діляться з нами своїми важкими, гіркими спогадами, не стримуючи сліз, розповідають про ті роки.

Про один з епізодів запеклої боротьби  у серпні 1941 року на околицях  Пришиба розповів редакції газети «Набат» житель Кременчука пенсіонер Микола Павлович Шиндель, 1929 р.н.  Його дитинство та юність пройшли в селі Пришиб, де разом із двома старшими братами Іваном та Василем, та ще 34 дітьми вен був вихованцем місцевого дитячого будинку, який місцеві жителі  називали «патронатом».

Дванадцятирічним підлітком Микола Павлович пізнав справжні жахи війни. Спочатку, за його словами, були патріотичні мітинги, виряджання односельців до Червоної Армії та сльози розлуки.

«Ми, діти, якось враз подорослішали, неначе закінчилось наше дитинство. Часто бачили, як наші війська вирушали на фронт, що наблизився майже до самого Дніпра. Навколо стояв страшний гул від розривів снарядів та авіабомб. Вночі від самого Кременчука і до Келеберди, в районі переправи через Дніпро, палала суцільна стіна вогню, що не згасала до самого ранку.»

«У один з днів початку серпня, - продовжує свою розповідь Микола Павлович Шиндель, - коли навколо точились запеклі бої  селом рухалась довга валка з  важкопораненими червоноармійцями. Їх везли підводами, запряженими кіньми та волами. Саме в цей час над ними у небі з'явились п’ять німецьких літаків: три важких бомбардувальники та два винищувачі супроводу. Один винищувач почав стрімко знижуючись обстрілювати беззахисних поранених. Раптом звідкись узялись три літака-винищувача з червоними зірками на крилах. Два з них помчали за важкими німецькими літаками і винищувачем, поки зникли за обрієм. Один же з наших винищувачів вступив у повітряний бій з ворожим льотчиком, що саме обстрілював підводи з пораненими.

Бій у чистому, без жодної хмаринки, небі був страшний. Чути було безперервні оглушливі черги пострілів. Ми усі, вихованці дитбудинку та важкопоранені бійці, дивились в небо, спостерігаючи за двобоєм і хто подумки, а хто вголос бажали нашому  льотчику успіху в бою. Раптом настала моторошна тиша. Чи може то так здалося. Постріли припинились, в обох льотчиків скінчились боєкомплекти. Що далі? Ми завмерли в напруженому очікуванні. Аж ось наш червонозірковий літак набрав висоту і, здавалось, упав на німецький літак з правого боку, зрізавши своїм лівим крилом праве крило ворожого винищувача. Обидва крила полетіли вниз – на одному чорна свастика, на іншому червона зірка. Літаки, обганяючи втрачені крила, з моторошним воєм, обертаючись навколо власної осі, штопором падали на землю. Наш літак упав у річку, а німецький врізався в землю поблизу сусіднього села Роботівка.

У небі ми побачили парашутиста, що повільно спускався. Кинулись до нього, гадаючи, що це німецький льотчик. Та з’ясувалось, що це наш пілот. Середній на зріст, обличчя кругле, відкрите, русяве волосся. Назвався Олександром. На гімнастерці в нього – два «кубика».

Всі разом ми побігли до місця падіння німецького літака. Там утворилась велика воронка. Вся передня частина літака з двигуном увійшла глибоко в землю. Тіло німецького льотчика при падінні викинуло з кабіни. Вен був мертвий. Наш герой забрав його документи, фотографії, погони, зброю. Виявилось, що загиблий був асом, мав високий офіцерський чин, брав участь у повітряних боях в Європі. Про це свідчили фотографії гітлерівського аса. Знайшов же свою могилу льотчик люфтваффе поблизу українського села.

Ми захоплювались героєм. Він здійснив  повітряний таран та ще й при цьому залишився живим. Усі хвилювались, що льотчик залишився тепер без літака, але той заспокоїв: «Мені літак дадуть новий, а гітлерівець уже нічого не отримає. Він отримав те, на що заслуговує…»

Льотчик з колоною нашої піхоти рушив далі.»

 «Коли в село увійшли гітлерівські вояки, вони намагались відкопати свій літак. Проте в них нічого не вийшло. Докопавшись до грунтових вод, вони так і не змогли витягти залишки двигуна свого винищувача. Так і зберігає річка цю таємницю великого подвигу.»

Очевидець не знає прізвища героя. Невідомо також,  звідки він родом та якого він віку. Чи вдалося йому дістатися до своєї частини і отримати новий літак та продовжити свій бойовий шлях.

Завдяки голові громадської організації «Кременчуцький музей історії авіації та космонавтики» Бишенко Анатолію Івановичу, саме за його сприяння вдалось відшукати дані про льотчика. Ним виявився Сіроштан Василь Васильович, лейтенант 512 винищувального авіаційного полку. Це був його перший вдалий повітряний таран, який йому вдалося повторити іще раз під Харковом і знову залишитись живим.

Герой мав чимало бойових нагород, серед них два ордени бойового червоного прапора. Його було представлено командуванням й до найвищої нагороди, яку він так і не отримав. Можливо через те, що родом був з-під Вінниці. Загинув легендарний льотчик у бою неподалік від Сталінграда у серпні 1942-го.

 

                 Аналізуючи ці та інші відомості про події на території нашого краю, розумієш, що саме з таких, на перший погляд незначних, епізодів і складалась Велика Перемога. Своїм життям, благополуччям ми зобов’язані тим, хто не шкодуючи власного життя став на боротьбу з ворогом.

Ціна Пермоги – життя мільйонів, віддані за свободу й незалежність, добробут і процівітання усіх народів. Надзвичайно важливо згадувати та вшановувати подвиг ветеранів, котрі боролися з нацизмом і перемогли його. Але не менше заслуговують на увагу та пам’ять інші, кого торкнулась війна – військовополонені, остарбайтери, підпільники, діти війни, цивільні, які постраждали від окупації і бойових дій, що прокотилися через їхні міста і села.

Війна це не лише танки, гармати і видовищні бої – війна це мільйони маленьких і великих людських бід, які тривали роками.

Пам'ятаймо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Пам'ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона — запорука неминучості нашої перемоги сьогодні. Нехай якнайшвидше повернуться додому всі, хто сьогодні боронить нашу землю, живими і неушкодженими.