Порозуміння через історичну пам'ять або Як вийняти цеглину гіркої долі з фундаменту української нації

 На онлайн платформах EdEra, Prometheus пропонують різні освітні проекти, серед яких є унікальні за своїми формами та змістом курси, корисні та цікаві кожному досліднику минулого.

Серед них, наприклад, такі як онлайн-курс про роботу з архівами КГБ "РОЗСЕКРЕЧЕНІ". Матеріали цього курсу допоможуть вільно орієнтуватись у матеріалах слідчо-оперативних справ як джерела, без якого неможливе жодне серйозне історико-краєзнавче дослідження. Надто, коли йдеться про травматичні й болісні події минулого - репресії, геноцид, голокост, війни тощо чи, скажімо, в процесі висвітлення контраверсійних питань.

Або ж курс із головою "Українського Центру Злагоди" Олесею Геращенко "Діалог та медіація: Шлях до порозуміння", що поміж іншим розглядає історичну пам'ять як інструмент діалогу та порозуміння, а тому є актуальним для дослідників історичного минулого.

"Візуалізація травматичних спогадів допомагає оживити болючі емоції  в іншому контексті та впоратись із болем і стати сильнішими", - стверджує дослідник  Каррі Воткінс, виконавчий директор Національного музею та Меморіалу музею міста Оклахома.

Травматичний досвід передається між поколіннями, - про це свідчать результати психоаналітичних досліджень ПТС у Німеччині.  Навіть третє покоління, що живе після соціальної катастрофи, демонструє "субнормальне" психологічне здоров'я та соціальне функціонування. Це стосується як нащадків жертв, так і нащадків злочинців! 

Отже, у суспільстві, де смерть - табуйована тема, а робота горя свідомо чи несвідомо блокується, нинішнє покоління згадує численні катастрофи попередніх років і переживає жах перед майбутнім, так і не з'ясувавши свого місця в сьогоденні.

Таким чином, позбавлені можливості розділити між собою пережитий досвід страждання, різні суспільні групи культивують власні версії минулого. І саме ці версії формують їх етнічні, поколіннєві, професійні ідентичності...

За словами американської письменниці Сьюзан Золтан "Колективна пам'ять - це медійна фікція. Це радще не про пригадування, а про вимогу визнати одні події важливішими за інші. "

На цьому тлі значення персональних історій значно зростає! Особливо - завдяки соціальним мережам... Тут ми легко можемо відкинути політичні кліше або чутки, але відверту історію людини не можна не поважати. Через співпереживання, емпатію можна дійти до кожного.

Протягом останніх десятиліть державотворення ми спостерігаємо стрімкий рух України до національного культурного відродження. Культурні практики долучають до осмислення травматичного суспільного досвіду. Цей процес має надзвичайне значення для розбудови успішної української держави, адже поколіннями українці накопичували пам'ять про скорботні травматичні події минулого та були позбавлені можливості провести належну роботу з опрацювання відчуття болю, горя, травми...

Ця проблема стає дедалі більш актуальною, оскільки сучасні держави наразі знову і знову постають перед викликами нових потрясінь, а негативний досвід минулих поколінь, який не було належним чином переосмислено, не дає можливості раціонально підійти до розв'язання поточних соціальних проблем та консолідувати суспільство. У цьому сенсі належне осмислення того, як може бути перезапущено культурний механізм пам'яті і скорботи, є необхідною умовою та запорукою того,  що суспільство нарешті віднайде спосіб не просто надати своєрідну гідність скорботі через візуальне мистецтво як інструмент соціального вираження особистої травми і суспільного горя, але й запропонує врешті спосіб упоратися з нею та назавжди "вийняти цеглину гіркої долі з фундаменту української нації".