«Луна Полтавських дзвонів: Перехрестя»

 

сценарій вистави для імерсивного театру, де учні стають не просто глядачами, а учасниками історичних подій, подорожуючи між локаціями («станціями»), що відтворюють ключові моменти життя Симона Петлюри та Прокопа Сапсая.

Формат: Театр-променад (учні рухаються між локаціями).

Мета: Прожити шлях «українських відроджувачів» через спільне коріння, музику та державну місію.

Вступ: Поклик землі Полтавської 

(Музичне тло: тихий передзвін або вступ до «Щедрика» у класичній обробці)

ГОЛОС Хронікера: 

«Понад століття тому в серці України, на благословенній Полтавщині, загартовувалися характери тих, чиї імена згодом стали символами нашої волі. Симон Петлюра — Головний отаман, що перетворив слово на зброю, та Прокіп Сапсай — лицар музики, який ніс українську пісню крізь переслідування та хвороби.

Вони вийшли з полтавських семінарій, щоб зустрітися на перехрестях історії: у засланні на Кубані, у культурних колах Москви, у вихорі Української революції. Сьогодні ми не просто згадуємо дати. Ми відкриваємо живу історію про те, як ідея незалежності зшивалася воєдино — багнетом воїна і голосом хориста»

Локація 1: Полтавський ренесанс (1903 рік)

(Місце: Шкільний коридор, стилізований під вулицю старої Полтави)

• Атмосфера: Звучать звуки святкового натовпу та церковних дзвонів. На стінах — зображення пам’ятника Івану Котляревському.

• Дія: Учні входять у простір, де «містяни» (актори) обговорюють відкриття першого пам’ятника Котляревському.

• Персонаж Прокіп Сапсай: Він стоїть серед натовпу (учень-актор у формі вчительської семінарії).

• Репліка: «Я бачив це на власні очі! Полтава сьогодні — справжня столиця української культури» .

 Лист Прокопа Сапсая з Полтави (вересень 1903 року)

«Мамо, ви не уявляєте, що коїлося днями у нашій Полтаві! Відкриття пам’ятника Івану Котляревському стало справжнім святом для всієї інтелігенції. Я, як учень вчительської семінарії, стояв у самому центрі подій і відчував, як у мені народжується щось нове. Полтава зараз — справжня столиця української культури. Саме тут я остаточно зрозумів: моє життя належатиме музиці та моєму народу».

• Інтерактив: Глядачі отримують «запрошення» на урочистості. Ведучий розповідає, що хоча Симон Петлюра вже закінчив духовну семінарію, саме цей дух «загартував національну позицію» обох діячів. Глядачам пропонують заспівати фрагмент народної пісні, якою колись керував Петлюра-семінарист.

Локація 2: Степи Кубані (1902–1907 роки)

(Місце: Театральна студія або клас, прикрашений козацькою атрибутикою)

• Атмосфера: Звуки вітру та скрип пера.

• Дія: Глядачі потрапляють у «архів». Симон Петлюра (актор) сидить за столом, заваленим паперами.

Репліка: «Ми тут не просто гості. Ми шукаємо своє коріння в архівах запорожців» .

Лист Симона Петлюри з Кубані (1902 рік)

«Дорогі мої! Доля закинула мене на Кубань, де я зараз рятуюся від переслідувань. Тут, у тиші архівів, я досліджую документи запорозьких козаків — наших славних предків. Але найважливіше — я зустрів тут дивовижну людину, Олександра Кошиця. Ми часто говоримо про те, що українська пісня має таку ж силу, як і слово. Вірю, що настане час, коли ця музика змусить світ заговорити про Україну»

• Інтерактив: Глядачам пропонують допомогти Петлюрі «розсортувати» документи або знайти згадку про Олександра Кошиця — спільного друга і вчителя Сапсая .

• Персонаж Прокіп Сапсай: З’являється в іншій частині кімнати, «репетируючи» в театрі Армавіра . Він звертається до глядачів:

 «Хто з вас готовий долучитися до хору? Кошиць каже, що обробка пісні — це теж наука» 

Локація 3: Московська криївка (1910–1914 роки)

(Місце: Бібліотека або кабінет історії)

• Атмосфера: Напівтемрява, запах друкарської фарби.

• Дія: Це редакція журналу «Українське життя» та гурток «Кобзар» .

• Персонажі: Симон Петлюра та Василь Овчинников розкладають свіжі номери журналу. Прокіп Сапсай готує сольний виступ .

Лист Прокопа Сапсая до Олександра Кошиця (1913 рік)

«Дорогий вчителю! Навчання в Московській консерваторії забирає багато сил, але я пам’ятаю кожну вашу пораду щодо обробки народних пісень. У нашому гуртку "Кобзар" ми з Василем Овчинниковим намагаємося тримати планку. Виступаю як соліст, і кожна пісня — це спогад про нашу Полтавщину. Симон Васильович Петлюра часто заходить до нас, підтримує словом. Ми всі тут відчуваємо себе однією великою родиною».

Записка Василя Овчинникова до Прокопа Сапсая (Москва, 1912 рік)

«Прокопе, друже! Сьогодні ввечері збираємося в редакції "Українського життя". Пан Петлюра просив підготувати кілька нових номерів для наступного концерту громади. Бери свої ноти, а я візьму бандуру. Маємо показати всім, що українська музика — це не просто розвага, а наша ідентичність і наша правда».

 Лист Симона Петлюри з Москви до друзів у Полтаву (1911 рік)

«Життя в Москві буремне. Наш журнал "Українське життя" стає осередком для кожного українця, хто опинився на чужині . Ми з дружиною Ольгою намагаємося гуртувати громаду, влаштовуємо концерти та літературні вечори. Це важливо — не дати собі розчинитися, зберегти своє обличчя. Часто бачу на наших заходах талановиту молодь з консерваторії, зокрема Прокопа Сапсая. Серце радіє, коли чую їхні голоси» 

• Інтерактив: Учні стають «учасниками літературного вечора».

Діалог: 

Петлюра передає учневі журнал: 

«Читай, тут правда про нас». 

Сапсай додає: 

«А я заспіваю так, щоб і в Москві почули полтавську душу» .

• Суть: Глядачі розуміють, що особисте знайомство діячів у цей період було «майже безсумнівним», бо вони оберталися в одних колах інтелігенції .

Емоційний коментар: Ціна вибору та боротьба з тінню

(Музика стає напруженішою, додаються звуки друкарської машинки або маршу)

ГОЛОС ХРОНІКЕРА: 

«Чи легко було бути українцем, коли за твою мову та прагнення свободи тебе таврували "бандитом"?. Подивіться на ці долі. Симон Петлюра, чиїх сестер розстріляли в рідній Полтаві лише за те, що вони були його ріднею. Прокіп Сапсай, чия сестра Олександра відсиділа десять років у таборах за "націоналізм", бо продовжувала справу брата — плекала українську капелу.

Десятиліттями ворожа пропаганда малювала їхні образи чорними фарбами карикатур та фальшивих кінострічок, намагаючись змусити нас забути правду. Але чи можна вбити пісню? Петлюра вірив, що "Щедрик" здобуде Україні більше друзів, ніж полки солдатів. Сапсай вірив, що мандрівний хор здатний розбудити душу навіть у найглухішому селі.

Локація 4: Пісня як зброя (1918 рік)

(Місце: Актова зала)

• Атмосфера: Урочиста та військова водночас. На екрані — кадри Української революції.

• Дія: Петлюра проголошує план культурної дипломатії

• Репліка: «Світ має почути нашу пісню. Це наша зброя!» 

Звернення Симона Петлюри про культурну місію (1919 рік)

«Пане Кошицю! Вирушайте! Нехай світ почує наш "Щедрик". Це не просто турне — це проєкт державної ваги, наша культурна дипломатія. Поки ми боремося на фронті зі зброєю, ви маєте завоювати серця Європи та Америки нашою піснею. Вірю, що ваша капела зробить те, що не завжди під силу політикам».

Персонаж Прокіп Сапсай: Стоїть поруч із своєю «Мандрівною селянською трупою» 

Лист Прокопа Сапсая з Кременчука (1918 рік)

«Працюю не покладаючи рук. Створив "Першу мандрівну селянську трупу" та хорову капелу. Ми їздимо селами, несемо людям мистецтво. Я на практиці втілюю те, про що ми колись мріяли в Москві разом із паном Петлюрою — роблю пісню нашою спільною зброєю в боротьбі за українську душу».

• Фінальний акорд: Всі учасники та глядачі стають у велике коло. Звучить «Щедрик» — символ місії Петлюри та Кошиця.

ГОЛОС Хронікера: 

Подумайте: що сьогодні для нас є цією "піснею-зброєю"? Чи здатні ми так само віддано боронити свій культурний фронт, як це робили вони, маючи лише віру та власний голос?»

Завершення: Висновок Хронікера

Ведучий підбиває підсумок: «Петлюра та Сапсай — це одне покоління українських відроджувачів. Їхні шляхи перетиналися в Полтаві, на Кубані та в Москві заради єдиної мети — утвердження України через слово та пісню» 

Підсумок: Пролог до рефлексії (Музика виходить на кульмінацію — потужне хорове звучання, потім різко затихає)

ГОЛОС Хронікера: 

«Симон Петлюра загинув у Парижі від руки найманого вбивці, але його справа повернулася додому в тризубах на одностроях сучасних захисників України — воїнів 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри. Прокіп Сапсай спочив у Криму, заповівши ховати себе не під звуки оркестру, а під спів "Заповіту".

Минуло сто років. Сьогодні ми стоїмо на тому самому рубежі екзистенційної війни за незалежність. Їхні життя — це не архівні папери, це дзеркало нашої власної стійкості. Вони довели: тільки в єдності та вірності своїй культурі ми стаємо непереможними.

Зараз, коли ви будете ділитися думками, запитайте себе: який слід залишить моє покоління на мапі пам’яті України? Що я візьму із собою з цього перехрестя доль?».

Порада для реалізації: Використовуйте музичні фрагменти у виконанні хорових капел, щоб підкреслити спільну пристрасть обох діячів до хорового мистецтва