«Загратовані юності»: Доля українських остарбайтерів крізь призму усних спогадів

Примусова депортація цивільного населення до Третього Райху — одна з найболючіших сторінок історії Другої світової війни. За сухими реєстраційними списками ховаються розірвані юності, розлука з рідними та щоденна боротьба за виживання. Усна історія дозволяє подивитися на ці події очима безпосередніх свідків. Історія Наталії Василівни Рак (1926 року народження), дівчини з села Пришиб на Полтавщині, є вражаючим свідченням того, як 16-річні підлітки долали жахи примусової праці.

Вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини не було добровільним. Восени 1942 року, коли Наталії щойно виповнилося 16 років, поліцаї забрали її безпосередньо з хати та зачинили в сільраді разом із іншими односельцями .

Рак Наталія з сестрою Галиною та подругами.  Табір для остарбайтерів. Ройтлінген (Німеччина) Серпень 1943

Дівчат відправили до Кременчука, де утримували під суворою охороною в багатоповерховому будинку. Рідні, які приходила прощатися, зв'язували хустки й спускали через вікна згортки з їжею. Після тижневого очікування бранців завантажили в ешелон, який сім днів рухався на захід.

«Нас реєстрували, давали паспорта. Фотографію не приклеювали клеєм, а отуто якраз на грудях кнопкою прибили, придали. Отуто дірочка була...» — згадує Наталія Рак.

В’язні табору для остарбайтерів біля фабрики металевих сіток Петера Вільфорта. Ройтлінген (Німеччина) 1943 Фото німецького офіцера. З архіву Рак Н. (На фото - Корецький Петро Федорович, Рак Наталія, Піщана Катерина Андріївна, Григоренко Марія Варфоломіївна, Григоренко Поліна Варфоломіївна, Пасько Галя Варламівна, Рак Галя Федорівна)

Після прибуття до німецького міста Ройтлінген (Reutlingen) дівчата пройшли крізь дезінфекцію та розподільчий пункт. Наталію разом із кількома землячками відправили на ткацько-дротову фабрику Петера Вільфорта. .

В’язні табору для остарбайтерів біля фабрики металевих сіток Петера Вільфорта. Ройтлінген (Німеччина) 1943. Фото німецького офіцера. З архіву Рак Н. (На фото - Липуватий Андрій з Єристівки, Ткаченко Петро з Єристівки, Ващенко Сергій з Пришиба)

Життя робітниць підпорядковувалося суворій табірній дисципліні. Дівчата мешкали в бараках у кімнатах по 20–28 осіб на двоповерхових ліжках. Робоча зміна тривала 12 годин на добу, а перші два роки на фабрику й назад дівчат водили виключно під збройним конвоєм.

В’язні табору для остарбайтерів у бараці біля фабрики металевих сіток Петера Вільфорта. Ройтлінген (Німеччина) Травень-серпень 1944 Фото німецького офіцера. З архіву Рак Н. (На фото Чередник Альоша з Роботівки, Бондаренко Василь з Єристівки)

На фабриці підліткам доручали важку механізовану роботу:

• Мотання шпульок: робота біля швидкохідних катушок.

• Обслуговування залізних верстатів: підхоплювання ниток під час руху човника.

• Робота з металевим дротом: виготовлення продукції з плоского 5-міліметрового дроту.

Харчування було вкрай бідним. На вечерю видавали три картоплини й рідкий суп-«гуляш». Хлібний «кирпичик» розділяли по талонах — один хліб на сім дівчат увечері. Кожна скибочка була на вагу золота, тому дівчата часто не з'їдали її одразу, а залишали на ранок.

Щоб отримати додаткову їжу, дівчата після 12-годинної зміни ходили підробляти до місцевих німецьких господинь, виконуючи хатню роботу за тарілку манки чи кілька яблук.

Кароліна. Мешканка міста Ройтлінген (Німеччина) 1943

Фото з архіву Рак Н.

У спогадах очевидаць немає однобічного чорно-білого зображення місцевого населення. Поряд із суворим контролем траплялися прояви співчуття з боку цивільних німців та майстрів. Один із ночних майстрів запрошував Наталію обідати разом зі своєю родиною за одним столом та давав із собою яблука. А коли під час авіанальоту союзної авіації бараки робітниць згоріли дотла разом із усіма речами, німецький директор фабрики приїхав до дівчат, які сиділи біля багаття, обняв їх і мовив: «Мої діти...».

Рак Наталія після звільнення. Ройтлінген (Німеччина) 27 січня 1945 р.

Навесні 1945 року місто Ройтлінген визволили американські війська, після чого цивільних робітників перевели до табору репатріації в Нортгаузені під контроль радянських органів.

Тут виявилася висока моральна стійкість та вірність дружбі: Наталія Рак відмовилася їхати додому самостійно, поки не добилася в радянському військовому штабі дозволу взяти з собою свою сестру Галю, пославшись на її інвалідність та потребу у супроводі.

Рак Наталія з сестрою Галиною та подругами.  Табір для остарбайтерів. Ройтлінген (Німеччина) 1944 (На фото Міля з Пришиба, Наталія Рак, Галя Верланівна Пасько, Галя Федорівна Рак)

Шлях додому восени 1945 року виявився надзвичайно важким: Ночівля на розбомбленій станції в Кременчуці. Переїзд до станції Потоки та ніч у коридорі залізничної будкі. Піший перехід до рідного села по морозу восени. Перехід через замерзлі калюжі босоніж, де дівчата порізали ноги об кригу.

Прибувши додому 8 листопаду 1945 року, Наталія застала тяжно хвору матір та повну розруху. Уже за тиждень після повернення 19-річна дівчина була змушена піти на важку працю в колгосп. Попри перенесені випробування, жодних пільг чи полегшень повернуті остарбайтери не отримали, одразу запрягшись у важку відбудову села.

Джерело свідчень: Усні інтерв'ю з архіву шкільного історичного музею ліцею "ЛІДЕР" Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області .